На Тернопільщині бійця АТО поховали у військовій формі – так, як він заповів

Перед тим він лікувався у госпіталі в Рівному, але, на жаль, не зміг відновити здоров’я. Пішов захищати Україну на Донбас у березні 2015-го, ніс службу протягом року, переніс контузію, був травмований, довелося комісувати. Загалом у нього був 20-річний досвід військової служби, мав спеціальність зв’язківця. Брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Парадокс, але до війни на Донбасі Микола Миколайович був громадянином Білорусі, хоча й народився на Тернопільщині, пише НОВА. Багато років жив у сусідній країні, коли ж почалися події на Майдані у Києві, а згодом війна на Донбасі — попросив громадянство України, бо в душі завжди залишався українцем. Оголосили в країні четверту хвилю мобілізації — пішов до військкомату проситися добровольцем, але йому двічі відмовляли через… білоруське громадянство. «Все одно піду!» — казав. Боляче переніс загибель на війні односельця Вадима Вернигори. «Молоді хлопці гинуть, а я, військовий, вдома? Що б там не було, іду воювати!» — вирішив. 11 березня 2015-го року пішов служити. Проходив підготовку на полігоні в Рівному, потім — у Старичах на Львівщині, потрапив у 44-ту артилерійську бригаду. Служив на Луганщині — у Сєвєродонецьку, біля Оріхового, Золотого. — Не стало Миколи у велике релігійне свято… Бог забирає в такі дні найкращих, — зітхає його дружина пані Людмила. — Наприкінці листопада чоловік поїхав до госпіталю в Рівне. Його обстежили і виявили пухлину в стравоході, потрібно було спершу поставити еластичний стенд, а потім лікувати онкологію. Поставили стенд, на жаль, пішло ускладнення, не міг їсти, ускладнилося дихання і через три тижні чоловіка не стало… Перед Різдвом йому полегшало, відпустили з госпіталю додому. Але після 9 січня стан погіршився. Ми зателефонували до рівненських лікарів. Нам порадили звернутися до найближчої лікарні. Ми так і зробили. Поклали чоловіка у хірургічне відділення Волочиської лікарні. Медики робили все можливе, дали нам окрему палату, турбувалися, але… Чоловік три дні був у лікарні, на четвертий день йому стало зле, на п’ятий — погіршився стан, на шостий — помер. Ніхто не думав, що все станеться так раптово… Як сказав лікар, у Миколи обірвався тромб. Його батько і брат теж померли від того, що обірвався тромб.20 січня ми мали везти його до онкологів, але до того він не дочекав. Чоловік не знав, що в нього онкологія. Лікарі радили мені не казати про недугу, адже ветерани АТО дуже вразливі. Я підтримувала Миколу, обнадіювала його. І він вірив, внутрішньо був дуже сильним. В останні дні я бачила, що стан здоров’я Миколи погіршився, тому зателефонувала до його дітей від першого шлюбу, які живуть у Білорусі. Син, донька і зять приїхали, побачили тата живим, спілкувалися з ним увесь день. Чоловік був дуже радий! А о 19-ій годині 19 січня його не стало… У той момент хлопці вийшли курити, а я і донька чоловіка сиділи біля Миколи. Дивна обставина. «Котра година?» — запитав чоловік. Сказала, що наближається 19-та. «Ще десять хвилин», — сказав. «Ще п’ять хвилин», — перервав розмову за якийсь час. Так і помер через тих п’ять хвилин. Ліг на подушку, заплющив очі і відійшов. Мабуть, відчував. Його серце було відкрите до людей і Бога. Безмежно любив Україну, присвятив себе їй. Навіть в останні місці життя не раз казав, що хотів би повернутися на фронт до побратимів, щоб допомогти їм захищати рідну землю. Ми поховали Миколу в його рідному селі Дорофіївці. Завезли в батьку хату, прийшли односельці, приїхали побратими, волонтери, працівники військкомату, представники Волочиської міської ради, Підволочиської РДА. У мене розривалося серце, бо я втратила дорогу людину, але мене духовно підтримала велика кількість людей. З різних куточків України приїхали побратими, щоб попрощатися з Миколою. Його цінували за простоту, щирість і доброту. Поховали Миколу у військовій формі — так, як він заповідав. У домовину я поклала костюм, туфлі, прикрила прапором України. Мушу бути сильною. Ходжу до церкви, даю на службу за упокій душі чоловіка. До слова, на Водохреща до Миколи в палату заходив священник, окропив його йорданською водою. Його душа відійшла чистою. Микола пережив на війні страшні моменти — обстріли, смерть побратимів… Якось був на межі життя і смерті. Проходив територію, а там була розтяжка. Разом із ним біг їхній фронтовий собака і несподівано підірвався… «Собака врятував мене…» — казав. Микола був чи не найстаршим серед військових, тримав дисципліну, готував їжу — варив борщ, капусняк, смажив деруни, млинці, щоб молоді хлопці не були голодні. Не раз отримував травми, але тримався. А ще дуже хотів мати український паспорт! «Якщо загину на війні, то українцем», — казав. У душі він завжди був правдивим українцем! Джерело: 0352.ua