"Перевіряю не зошити, а повідомлення у Viber до пізньої ночі": як карантин змінив життя вчительки з Підволочиська
Автор:
Ольга Турчак
- Редакція "20 хвилин" продовжує цикл публікацій про те, як карантин змінив життя людей різних професій: депутатів, поліцейських, священників, робітників.
- Наступне інтерв'ю із циклу із фанаткою своєї справи, молодою мамою, вчителькою англійської мови із містечка Підволочиськ Іриною Гурин.
29-річна Ірина Гурин лише рік тому повернулась на роботу із декретної відпустки, тому з посмішкою переконую, що тим, хто пережив декрет карантин не страшний. Вона до півночі. наче у пісні, перевіряє учнівські... ні не зошити, а фото контрольних у Viber та заповнює електронні журнали. А ще Ірина Гурин - вчителька у третьому поколінні. Тому під час карантину вона піднімає сімейні архіви фотографій та розповідає своїм читачам у Facebook дивовижні історії про свою бабусю Христю, улюблену донечку Христинку, сільські будні з власного дитинства та невимовні пригоди своїх улюблених учнів.
- З чого розпочався карантин?
- Карантин почався з повідомлення дирекції, що 12 березня учнів у школі вже не буде. У перший день були змішані відчуття. З одного боку, не буду заперечувати, я розцінювала це як можливість трохи перепочити від щоденного «галопу»: робота, дім, маленька дочка, перевірка зошитів і підготовка до уроків наступного дня. Але з іншого боку, я не буду приховувати, що дуже засмутилася. Бо я з тих божевільних, які обожнюють свою роботу, учнів і школу.
- Якими були перші дні, коли не треба було вставати зранку на роботу?
- Перші дні нічим не відрізнялися від мого декретного життя. Як писав хтось: того, хто пережив декрет, жодним карантином не залякаєш. Тому, по суті, мій звичний ранок майже не змінився. Єдина відмінність, що прокидалася я не від будильника 0 7:00, а від мелодійного «мама» о 7:05, бо на біологічний годинник моєї Христі карантин не повпливав. Впродовж дня я більше часу проводила час з дитиною, а ще згадала про випічку. Бо під час навчального року якось завжди на те бракувало часу. Тому навіть мої домашні піджартовували, що якщо ти вже взялася за кулінарію, то має статися щось незвичайне: або буде велика зміна погоди, така як сніг в квітні, або карантин не закінчиться за три тижні. І з другим вони як у воду дивилися.
- За чим найбільше сумуєш зі звичного життя?
- Найбільше бракує зустрічей з друзями і моментів звичайного дня, які не були до карантину чимось непересічним, а здавалися буденністю: кави в обід, розмов і жартів з колегами по роботі про все на світі, прогулянок з найкращою подругою і нашими дітьми містом.
А ще мені дуже сумно від неможливості вивести дочку десь за межі власного подвір’я (не рахуючи поля за містом), адже вона не уявляє себе без парку і стадіону, гірок і гойдалок.
- Розкажи про роботу. Як проходять уроки? Чи важко було перелаштуватись на такий лад?
- Щоб розказати про свою роботу, мені забракне кілька годин. Бо я її дуже люблю, я відчуваю себе там на своєму місці. Мої уроки зі шкільних класів зараз перемістилися у всі можливі і неможливі вайбери, месенджери, електронки й інтернет платформи. Спілкуємося з учнями щодня, деколи до пізньої ночі. Мій рекорд – 1:40 ночі (посміхається прим.ред. Якщо вони чогось не розуміють, то пишуть або телефонують мені, щоб я пояснила. Фото виконаних завдань відправляють мені для перевірки. Але це ще те випробування. Бо деякі фотозвіти мені треба розшифровувати зі знавцями китайських ієрогліфів.
- То важче стало працювати?
- Важко було перший тиждень. Бо хоча я і дуже люблю переписки і розмови по телефону, але треба визнати, що такою популярною у Viber я ще ніколи не була. Вдень може бути до ста п’ятдесяти повідомлень, а то й більше.
Також маємо сайт з електронними щоденниками і журналами. Школа працює, як годинник, бо навіть дистанційні інструкції від керівництва чіткі й зрозумілі: ти знаєш, як і що робити, які дедлайни і як проводити різноманітні види контролю й оцінювання.
- Чому обрали цю професію для себе?
- За дипломом я вчитель української мови, літератури й англійської. Хоча й дуже люблю іноземну, але моїм захопленням була, є і буде українська філологія. Я ще з раннього дитинства знала, що буду вчителем, бо проводила уроки своїм лялькам й іграшковим ведмедям ще дошкільням, а в підлітковому віці зачитувала до дірок книжки поетів-шістдесятників.
А ще я вчитель у третьому поколінні, тому хоч і вагалася трохи з вибором професії, як і всі люди, але у старших класах твердо знала, що вчительська нива мене не омине, бо від любові всього життя не втечеш. Як не крути, я обожнюю школу, своїх учнів і все, що з ними пов’язане.
- Чи відкрила якесь нове заняття для себе в час карантину?
- Так, я згадала про те, що колись дуже любила досліджувати своє минуле, цікаві події з життя моїх бабусь, дідусів і численних родичів, які були непересічними людьми. Про них можна сміло писати книжки, а тому я почала публікувати у Facebook історії, які раніше припадали пилюкою на полиці і були надбанням виключно моєї сім’ї.
- У тебе маленька донечка, як пояснила їй, що потрібно весь час залишатись вдома?
Мій дім на період карантину перетворився на торгово-розважальний центр з батутами, наметами посеред кімнати і самокатами. Для того, щоб скласти конкуренцію дитячій кімнаті, нам бракує тільки гірки посеред хати і басейну. Але я думаю, що якщо карантин продовжиться, то і цей проект втілиться в життя. Христя дуже нудиться вдома і навіть зараз не розуміє, чому не можна разом кудись йти чи їхати. Для неї це більше випробування, як для будь-якого дорослого. А тому в хід іде все, аби її якось розважити чи забавити.
- А ще на своїй сторінці ти часто публікуєш фото та історії про свою бабусю. Що сказала би вона, якби жила в час карантину?
Я думаю, що якби моя бабуся була жива, то у нас би точно з’явився третій ноутбук персонально для неї, щоб дивитися відеотрансляції з церкви. Для неї, мабуть, найважчою була би неможливість відвідати богослужіння у неділю чи свято.
- Що перше зробиш, коли за закінчиться карантин?
- З глобальних планів хочу навчитися водити машину, а з повсякденних – буду гуляти з дочкою містом від ранку до пізньої ночі. Карантин дав мені змогу багато чого переосмислити про себе і своє життя. Про те, що радість і душевна гармонія не залежить від навколишніх чинників, а лише від того, що в тебе всередині. Бо можна мати все, але не бути щасливим. Як би це банально не звучало, але треба жити не мріями про закінчення карантину, а кожним днем, бо можна, відчайдушно чекаючи на ідеальну дату і годину, випадково не почути, як щастя стукає у двері.
Редакція "20 хвилин" чекає і ваших історій про життя на карантині. Пишіть у коментарях, що змінив коронавірус у ваших буднях? Які нові занняття відкрили доля себе та що перше зробите, коли закінчиться карантин.